Михайло Білас. Спогади про Різдво

Народний художник України МИХАЙЛО БІЛАС – ділиться спогадами про Різдво

Моя мати хворіла, я ж постійно крутився поблизу неї. Вона ніколи не підвищувала голос, розмовляючи з нами. Мама сказала слово — і це було закон. Вона ніколи не повторювала двічі. В нас було три служниці. Від нас ті дівчата і заміж виходили. При мамі вони вчилися, а потім виходили заміж вже вміючи господарювати. Хтось брав за жінку вже ґаздиню.

І тепер наші люди в Галичині чекають різдвяних свят. Якийсь такий особливий настрій. Різдвяні свята — це для мене найулюбленіше з усіх свят. Це казка, це легенда, це те, що важко описати. Особливо ж — Святий Вечір. Для мене Святий Вечір — це і є різдвяні свята. Бо потім — то вже сидять за столом, їдять, п’ють, колядують під вікнами…

Ви знаєте, колядують уже щораз менше. Бо колядує ніби лише село. Ми усі вихідці з села, але це невільно, адже ми усі вже міщани (іронізує).

Дуже важливо було створити особливий святковий настрій. Знаєте, ми тепер часто звертаємо увагу на ринок, на крамницю, а тоді — ні. Усе, що напрацювали за рік, оте усе й поїдали. Властиво, Свята Вечеря й побудована на тому, що уповаючи на Бога, спожити усе набуте, усі натуральні продукти. І такого борщу, такої куті як на Святий Вечір більше не буває. Приготуйте, наприклад, кутю влітку. Вона не буде вам смакувати. Крім того, є ще та величезна віра, той символ мудрості. Хліб, пшениця, мед. В нас, наприклад, на Щедрий Вечір дається свячену воду.

Маючи добру пам’ять, я запам’ятав багато колядок і проніс їх через усе своє життя. Мама, тримаючи молитовник, колядувала, а я таким чином вчився. Більше від тоді я не навчився. Хіба що — «Тиха ніч». В нашій українській коляді — це щось надзвичайне. Як тепер колядують? Під кожним вікном «Нова радість стала». Все робиться досить швидко і скеровано на те, щоб отримати гроші. Колись не йшли колядувати за гроші. Колись йшли з великої віри. Є серед інших така коляда, яку мене щороку просять виконувати. Мій дідо пропрацював 38 років у Колпці на лісництві. В діда слуги працювали цілими родинами. Коли ми приїздили до нього на свята, дід все просив заколядувати. Кожного року, як лише ми приїзджали до діда, а ми, доречі, його називали «дзідзьо», то я завжди співав цю колядку. Дідо гладив мене по голові.

Ялинок тоді взагалі не ставили. Правда, ми ставили ялинку, будучи в місті. Ми з братом ходили вибирати собі ялинку, а вже прикрашав її тато. Це виглядало інакше, аніж тепер. Нагорі повинен був бути ангел. Ніякого електричного освітлення не було. Тоді світили нафтовими лямпами. Були спеціальні свічечки, яблука, волоські горіхи, мальовані срібним і золотим. Продавалися тоді коробки, в яких були чудово оформлені фольгою цукерки. Подібні ми робили й удома. Майже весь грудень мама, служниці і ми, малі, робили прикраси на ялинку. Були скляні кульки. Був також дутий шоколад. Якось тато прикрашав ялинку. Так сталося, що з рук випало кілька іграшок. Він рознервувався і сказав, щоб ми з братом самі збирали ялинку.

Я дуже люблю ліс. Однак, стараюся перебувати там наодинці. Якщо ж в товаристві — то недовго. За свій талант я заплатив самотністю. Я люблю себе, бо хто не любить себе, той не полюбить інших. Любов — то є дар Божий. Ненавидіти… Такого почуття у мене немає.

Різдвяні свята… Поїздка до бабці після Вечері. А потім Щедрий Вечір. Чекається до свяченої води. Якщо пили цю воду, то хрестилися, а в горнятко вкидали часник — символ здоров’я — і хрестик. Перед Вечерею кропили хату і все обійстя, а воду, яка залишилася, виливали до кирниці. Вечеря… Така ж як і на Святий Вечір. Вже вона не зовсім така. То так як ніби мачуха, але все – таки вона є. Спочатку ми ділимося святою водою до кожної страви. І навіть до куті дається трохи свяченої води. На Йордан також знову кропили хату, кропили й те, що є на господарстві.

Я виріс у зовсім інших умовах. Я мав чудесне дитинство, мав чудові юнацькі роки. До дрогобицької ґімназії ми їздили поїздом, бувало, що й ходили пішки. Мій тато добре знав німецьку мову. Двоюрідний брат мого діда був професором у Новому Селі поблизу Гаїв. Він навчав дітей у німецькій колонії Найдорф. Батько закінчив ґімназію. Деякі викладачі вчили і мене, і мого брата. Пригадую лісничівку, на якій паслися олені. А ще — пригадую тодішні полювання. Приїздило панство з Польщі. Мій брат, маючи шістнадцять років, вже ходив на полювання. Після полювання моя мама варила біґос, то є капуста з різними видами м’яса. Ми, діти, ніколи не сиділи при столі з дорослими. Там сиділи лише поважні люди.

Розмовляв о. Михайло Бучинський

11.12.2003р. о 19.32