Бойки, гуцули, лемки, поліщуки — на полотнах Михайла Біласа

До 88-річчя від дня народження Митця

Іван ПАСЕМКО,
лауреат Фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку

Нещодавно я відвідав родинну оселю народного художника України Михайла Біласа. Пан Михайло мешкає на початку вулиці Бойківської. Хто бував у Трускавці, знає: ця затишна провінційна вуличка, що потонула в зелені садків, зненацька виринає з обіймів своєї старшої посестри Помірецької, у мові старшого покоління — Помярецької, остання далі провадить на знані у Трускавці Помірки чи Помярки. Останній топонім Помярки і досі зберігся у вжитку трускавчан старшого віку. Людська пам’ять засвідчує майже 600-річне панування Речі Посполитої на давніх українських княжих теренах Галичини, Волині, Буковини та Поділля, щоправда, востаннє після завершення Другої світової війни переважна більшість тих княжих земель повернута до лона матері України, за винятком хіба що Лемківщини, Надсяння, Підляшшя та Холмщини, за що Україна й українці мають завдячувати вождеві Сталіну, чи не найкращому знавцеві історичної географії України.
Тож тієї спекотної суботи ми поверталися з онуком теж на Бойківську, й “осатанілий песик такса”, так жартома написано на хвіртці обійстя пана Михайла, пискляво заявляв про себе: хто саме тут найсерйозніший і найважливіший господар, і хто стоїть на сторожі всього майна знаного у Трускавці митця. Це вже потім, коли п. Михайло заспокоїв і переконав таксу, що це гості зі столиці, він розповів, що колись такса, як і її попередниця, не зуміла простежити, як одна родина із львівських завсідників оселі п. Михайла художниця Ірина Єлізарова разом з чоловіком п. Єлізаровим постійно навідувались до його мистецького палацу, знайомилися з картинами, гобеленами та панно, а також з прецінною бібліотекою і, ввійшовши в довір’я власника маєтності, виносили щонайцінніші художні, публіцистичні та наукові праці видатних українських прозаїків, поетів, публіцистів, учених, що їх дарували М. Біласу упродовж десятиліть. Не стало у колись багатій книгозбірні митця унікальних видань Дмитра Павличка, Романа Лубківського, Романа Горака, Івана Драча, Максима Рильського та багатьох інших, що нині могли б неабияк прикрасити невеличку бібліотечку чи не єдиного в Україні музею, відкритого за життя художника. Пан Михайло із ледь помітним обуренням говорить, що ці митці за понад тридцятилітній період проживання серед мистецького, українського бомонду Львова, так і не опанували мову українських автохтонів, до речі, досконалішу од тієї мови, яку нам сьогодні нав’язують невідомі у світі мовознавці та законодавці, чим хочуть прославитись сучасні герострати.
Відвідавши мистецьку святиню — Музей М. Біласа у Трускавці, ми виявили у книзі відгуків не одне одкровення відвідувачів, для яких цей Митець досі був незнаним, а віднині вони, сповнені незабутніх вражень від перегляду експозиції, — палкі прихильники його творчості. Мешканка м. Кривого Рогу Любов Завірюха-Баранова, вперше побувавши у Музеї 4 жовтня 2003 року, висловила своє захоплення віршованими рядками, у яких переплелися і високе визнання митця, і захоплення гуцульським, лемківським і бойківським мистецьким розмаїттям людини. Ні з чим незрівнянна насолода — вслухатися у слова поетичної творчості людини того Наддніпрянського краю, яка, мабуть, досі не відала про таку величаву народну симфонію-творчість цих українських субетносів, що так яскраво виявляють своє уміння у різних галузях людської діяльності, власне мистецтва, і не чула навіть тих милозвучних, часто жартівливих коломийок, що розносять славу про славну Коломию: “Коломия — не помия, // Коломия — місто, // в Коломиї файні дівки, // Як пшеничне тісто”.
Коломия — місто, де навчались в українській гімназії Дмитро Павличко з Романом Іваничуком, і де Дмитро кепкував з тих Романових райток, пошитих сільським кравцем. Про ту Коломию, де вперше постав Музей Гуцульщини, Музей української писанки, де знаний сучасник Івана Франка Володимир Шухевич (не зупинятимуся на родинних зв’язках того ученого з очільником УПА Романом Шухевичем) створив шеститомну “Історію Гуцульщини”, практично першу українську енциклопедію про вродливих, сміливих, гордих і волелюбних гуцулів та про їхній край.
А ось враження директора однієї з київських шкіл: “Шановний великий художнику! Від усієї душі передаю Вам привіт від учнів, учителів, батьків СШ № 197 ім. Дмитра Луценка м. Києва. Як писав Дмитро Луценко, “усе в житті любов’ю зміряно до дна”, так і Ваші роботи несуть добро, віру, любов. Нехай Господь Бог оберігає Вас.
З любов’ю, директор СШ № 197 ім. Дмитра Луценка Світлана Василівна Куца”.
“Уникальный художник, изумительный Мастер. Совершенный, неповторимый колорит этноса! Сколько доброты, очарования, лиризма. Какая же душа должна быть у этого народа! Поистине Богом обласкана эта земля и её люди. Низкий поклон таланту этого человека, самого ему светлого! 1 апреля 2004 г. Инна Пименовна. Москва”.
Так і хочеться дописати після цього відгуку:
“Дорога Тичинівська Панно Інно! Спасибі Вам за визнання унікальності, дивовижності, неповторності колориту нашого етносу. За Вашу доброту, зачарованість, ліризм, за високу оцінку душі нашого народу.
Але, ой леле! З’явились, на жаль, на цій священній Землі, дарованій нам Богом, заброди, які прагнуть і землю цю, і мову нашу, і культуру, і науку і всілякі досягнення просто серед білого дня пограбувати, присвоїти все собі, як було у часи царської Росії, а нам хіба що залишити колоритний семиповерховий мат! Так і хочеться попрохати! Панно Інно! Відвідайте знову Трускавець. Поміняйте, будь ласка, дату з 1 квітня на 24 серпня. Тоді справи підуть у нас на краще. З глибокою повагою І. П.”.
“Який прекрасний майстер, яке неповторне бачення краси життя рідного народу! Яке гаряче серце і тонке відчуття чуда навколишнього світу! Все звучить, бринить, як натхненна музика… Хай багато-багато років ще радує Художник свій український народ, весь світ сповненими краси і внутрішнього горіння чудовими своїми композиціями. Многії літа Великому Майстру.
12.V.2004 р.
Народна артистка України, лауреат Шевченківської премії композитор Леся Дичко”.
Але повернімося до постаті М. Біласа. І ось я у тій славетній будівлі — віллі у центрі Трускавця, що навпроти Палацу культури ім. Тараса Шевченка. Ця споруда мала певний стосунок до особи Раймонда Яроша, бо меморіальна дошка на будівлі нині Музею М. Біласа стверджує: “1875—1937. Раймонд Ярош — Голова Трускавецького Акціонерного Товариства з 1911 до 1937 року, будівничий і реформатор”. Текст подано також польською мовою, щоб деякі апологети польського та російського шовінізму не заявляли у Верховній Раді України, що українські націоналісти геть витісняють мови національних меншин в Україні, тобто російську, польську, грецьку, румунську, молдавську та інші.
Зустрівшись із директором Музею п. Оленою Білас-Березовою, членом Спілки народних мистецтв України, дослухавшись до її порад та пропозицій, укотре починаю знайомство з найновішою експозицією Музею.
Але спершу кілька слів про М. Біласа. Народився він у            с. Креховичі Долинського району на Станіславщині 1.08.1924 р., де батько, корінний трускавчанин, був лісничим. Уже 1927 р. батьки Михайла переїжджають до с. Медвежі Дрогобицького району на Львівщині. Упродовж 1937—1943 рр. Михайло навчається у Дрогобицькій українській гімназії “Рідна школа” ім. Івана Франка. 1944—1949 рр. — роки і навчання, і праці в Дрогобицькому обласному драматичному театрі. 1949—1950 рр. Михайло навчається у музичному училищі на відділенні вокалу у м. Львові. 1950—1952 рр. М. Білас — студент художнього училища ім. І. Труша у Львові; 1959—1967 рр. він — старший художник та головний художник Будинку моделей міст Львова та Харкова. Упродовж 1968—1973 рр. М. Білас працює в Києві. Родинні обставини, вік та захворювання матері змусили п. Михайла повернутися до Трускавця у батьківський будинок; у тому справді мистецькому палаці він мешкає та працює і сьогодні.
1992 рік — важлива віха в житті художника. Того року відкрили єдиний прижиттєвий Музей народного художника Михайла Біласа на батьківщині у рідному Трускавці. Твори художника виставляються у 17 музеях світу: 37 творів у Музеї народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й. Кобринського (м. Коломия), 21 робота — у Музеї Дрогобиччини (м. Дрогобич), 4 твори у Національному музеї (м. Львів), 5 робіт — у Музеї етнографії і народних промислів (м. Львів), у Музеї Т. Шевченка (м. Канів), ВДНГ (м. Москва), 39 робіт — у Любові й Мирослави Куць (м. Едмонтон-Канада). Окремі твори митця зберігаються у Польщі, Німеччині, США та у приватних осіб в Україні.
Привертає увагу відвідувачів Музею стенд з Урядовою телеграмою з Києва такого змісту: “Трускавець, вул. Бойківська, 2. Біласу. Дорогий пане Михайле! Вітаю Вас з великою подією у Вашому житті і в культурному житті всієї України — з відкриттям Музею творчості Михайла Біласа. Це високе визнання, яке Ви заслужили своєю багаторічною невтомною талановитою творчістю. Музей творів Михайла Біласа має стати осередком національної культури, традицій та естетичного виховання. Жалкую, що не можу бути особисто присутнім при відкритті Музею. Бажаю Вам і надалі творчих успіхів, натхнення та доброго здоров’я. Міністр культури України — Іван Дзюба”.
Схожі вітання на адресу Михайла Біласа у день відкриття Музею надійшли і з Коломиї: “Щиро вітаємо з нагоди відкриття Вашого Музею. Дуже шкодуємо, що не можемо бути нині разом з Вами, але шануємо Ваш вагомий доробок. З глибокою повагою колектив Коломийського музею “Гуцульщина”.
М. Білас звертається, як свідчить експозиція у різних залах, до найрозмаїтіших творчих задумів. Відвідувач не пройде байдуже повз гобелен “Лісова пісня”, вазу “Крила духу” (це квіткова композиція ручної роботи, фетр, тканина). Взагалі у роботах художника не воднораз фігурують казкові фольклорні постаті Лесі Українки, часто у нього присутня живописна, чарівна і таємнича казка волинського лісу, так поетично оспівана великою поеткою Лесею Українкою і з ніжністю передана цим художнім літописцем казкового Підгір’я Карпат М. Біласом. Уписується в попередню тематику і ваза “Квіти кохання”, гобелен “Ностальгія”. Тут же зала “Побратими” — це про вірних побратимів Олекси Довбуша, оспіваних у кількох прозових творах чеського літописця Карпатської України Івана Ольбрахта, в епічних творах Гната Хоткевича, вихідця зі Слобожанщини, який після революційних подій 1905 року шукав притулку саме на Гуцульщині, тобто в тодішній Австро-Угорській імперії, яку вождь світового пролетаріату називав “в’язницею слов’янських народів”. Щоправда, ця “в’язниця”, проблеми якої часто порушує у своїх творах Михайло Якимович Білас, стала для багатьох класиків української культури справжнім втіленням свободи.
І на завершення відгук представників Прибалтики. “Мы потрясены творчеством, выставкой, всем духом картин. Здоровья и дальнейших творческих успехов пану Михаилу Біласу! Аlla Boborikina, Діана Кrilova, Ludmila Levšuk. Latvija — 13.06.2004 г.”.
Я зберіг написання латиських громадянок. Може, пані Людмила і українського походження, то її прізвище, можливо, звучить Левчук, тобто Levèuk, але хочеться відзначити, що цей прибалтійський етнос, як і литовці, скористався досягненнями чехів, зокрема Яна Гуса, у застосуванні діакритичних знаків і вже кілька століть користується колись найрозвиненішими досягненнями чеських мовознавців та філологів.