«Toda mi vida creativa es una edad de oro”

Але пересічного глядача твори Біласа вражають своєю щирістю і віртуозною виконавською майстерністю.

Михайло Білас вишиває з п»яти років, збирає взори з чотирнадцяти. Свого часу здобув музичну і хореографічну освіту. Згодом – художню. Мав чимало персональних виставок в Україні і за рубежем. Працював у кількох будинках моделей. Йому пропонували чимало посад, але він відмовлявся – не цікаво. І сьогодні працює у Трускавці, створюючи одну роботу за іншою. Мистецтвознавці стверджують, що в сучасному українському декоративно-прикладному мистецтві перше місце слід визнати за Михайлом Біласом – його твори, без перебільшення, перлини української культури.

     – Пане Михайле, на відкритті однієї з персональних виставок у Львові одна з ваших гімназійних товаришок пригадувала, як ви вишивали під час уроків, сидячи за останьою партою.

– Це неправда. Марійка щось переплутала. Я соромився це робити в гімназії, тим більше – під час уроків. Хоча, дійсно, вишивати почав дуже рано. У чотири роки побачив, як дівчина вишиває рушник, і відразу запам’ятав, як це робиться. І так все життя: раз побачу – і в пам’яті закарбовується. Коли я в Києві працював головним художником Будинку моделей, у нас були майстрині, які гаптували, робили мережки. Я раз подивився, як вони те роблять, і навчився, бо маю добру зорову пам»ять.

    – Чи є в світі місце, яке для вас воістину безцінне?    

– Я народився в селі Креховичі Долинського району в 1924 році. Мій тато був там на посаді,  але ми дуже скоро переїхали в село Медвежа Дрогобицького району. І  це  село скрізь їде зі мною все моє життя. Все те, що я тоді  побачив, почув, – воно назавжди залишилося в мені. У Медвежі я жив серед простих людей-хліборобів,  серед чесних, добрих, працьовитих людей, які знали віру в Бога, працю на землі і любов до свого ближнього. Всі дитячі враження мали на мене величезний вплив. Чому в моїх роботах багато квітів? Та я ж ріс серед них! Шукають дитину,шукають, а вона серед квітів спить…

      – А яка людина мала на вас найсильніший вплив?

– Мама, звичайно. Ви знаєте – ласка не псує дитину. Я ріс, щохвилини відчуваючи на собі велику мамину любов. І коли вже був дорослою людиною, приїжджав до неї, радів від кожної зустрічі і все цілував її руку, дякуючи за їжу. А коли побачив її в страшну годину на столі – страшно закричав і посивів в один день… Все в людини від мами ,її значення в житті кожного з нас, особливо в житті художника, – величезне.

     – Ви сказали мені, що довго шукали себе?

– Я дуже довго шукав себе, тому що мені було багато дано щедрою рукою. Я працював в Дрогобичі в театрі і міг стати добрим актором, мав чудовий голос, танцював.  Але одного разу художник-аквареліст професор Масляк сказав мені: «Ти ж художник! Саме на це тобі слід спрямувати свої зусилля».

І зробив свій вибір. А було мені тоді 28 років. Коли я прийшов до Львівського декоративно-прикладного інституту і показав своє зібрання взорів у альбомі, всі бігали дивитися, що то за дивак прийшов. На вступних екзаменах я вперше малював з натури і з усіх робіт отримав «двійки». Пішов в училище Труша. Мені кажуть – беремо вас зразу на третій курс, а я відповідаю, що хочу на перший, бо я повірив, що не вмію рисувати.  «Зійшлися» на другому курсі. Я не ходив на загальноосвітні предмети, тільки на практичні, бо я мав вже освіту. І ви знаєте, Бог мене завжди направляв, мене постійно щось вело по життю. Побачив мене викладач Цьонь, зміряв оком і каже: «Намалюйте ескіз орнаменту, підберіть пряжу – будете ткати килим». Я нарисував, пішов в майстерню і там вперше в житті побачив верстат. І що ж? Від першої моєї роботи килими йшли на виставки. Я ткацтвом просто захворів. Працював навіть на канікулах. Викладачі заходять в майстерню – що ти тут робиш?

Але сталося так, що з училища я пішов. Якось я поїхав до мами, повертаюся, а на дошці висить ,оголошення: зняти з Біласа стипендію (я отримував підвищену стипендію) –  хотіли в такий спосіб примусити мене ходити на всі лекції. Я то прочитав, вийшов – і більше ніколи в училище на повертався.

А в інститут вже пізно було поступати – екзамени  закінчилися. Мені сказали – пізно, списки пішли на затвердження в міністерство. Що я роблю? Беру свої роботи і їду до Києва, в міністерство Це був 59-й рік. Вони дають мені листа: «В разі відсіву прийняти студентом першого курсу». І уявляєте, в лютому один хлопчина з текстильного факультету бере академвідпустку. Я складаю десять іспитів: дев’ять – на «п’ять», марксизм-ленінізм – на «чотири». Так і почав вчитися.

     – А що то за дивна історія про те, як ви захищали дипломну роботу?

– Охоче розповім. Я захищав диплом, так, як ніхто до мене і після мене, зробив кілька дипломів відразу. Для мене тоді меж не було – здавалося, можу перевернути увесь світ. Дипломник має  подати роботу в матеріалі і ескіз. Я подав три роботи в матеріалі і привіз вантажною машиною всі ескізи. «Захищався» з 10 години ранку майже до третьої дня.

    – Багато хто від народження має таланти, але далеко не завжди людина може реалізувати свої можливості. Що для мистця є найважливішим на шляху до того, щоб реалізуватися як творча особистість?

– Єдина умова – наполеглива, постійна, нескінченна праця. Що я бачив у своєму житті? Я в усьому собі відмовляв, я знав тільки важку працю , в мене було її  доволі. Я творчо працюю понад сорок років. Безконечно, день у день, як скрипаль, який щодня мусить грати по вісім годин. Бог не всім дав однаково, але те, що дав, треба тримати в руках і розвивати постійно. У кожного художника за «золотим віком» іде спад.  У мене триває «золотий вік». Зробив стільки ескізів, що треба ще одного життя, щоб то виконати. Я як запрограмований як автомат, який постійно працює в одному напрямку. Адже текстиль з усіх  видів ужиткового мистецтва є чи не найтрудомісткішим. Нитку до нитки б’єш нігтями. А потім ще гребенем притискаєш. А потім глянув – недобре! І все починаєш спочатку.

     – То ви вважаєте, що доля була до вас прихильною?

– Люди кажуть – не  родися краснем, а родись  щаснем. Доля не має нічого спільного з талантом. Моя доля жахлива. Я тривалий час, маючи колекцію, не міг її показати. Мене доводили до того, що я двічі хотів вчинити самогубство. Мені занадто часто було дуже  зле. Звичайне  людське життя з багатьма його радощами минуло, мене не зауваживши. Але я добре знаю, що таке робота. Справжня  робота!

      – Від яких справ я вас сьогодні відірвала?

– Якраз зараз працюю над гобеленом «Бойківське весілля». Я такої роботи ще ніколи не робив. Тому сильно мучуся. Вже три місяці стою біля одної роботи. Але то є тільки центральна частина гобелену – в центрі сидять старі мама й тато, а поруч  стоять жінки, які співають весільні жалісні пісні, і  молода пара – поруч. А будуть ще  бокові частини – «Музики»,  «Танці». Мені Павличко казав: «В тебе такі перелюднені композиції.» Так! Тому, що я люблю, коли люди в русі, коли вони в строях. Але і робота біля цього – величезна.

А щойно я писав листа. Я дуже багато пишу листів, тому що не маю тут, в Трускавці, всіх тих, з ким відчуваю потребу спілкуватися, не маю, де піти. Я в листах всю душу виливаю, викладаю свої думки на папері.

        – Пане Михайле, ви амбітна людина?

– Та-а-к. Мало того,- гонорова. Кожна людина мусить то  мати. Мусить знати собі ціну. І знати ціну іншій людині. Треба вміти поважати себе і поважати іншу людину. Треба вміти любити. Я про це сьогодні в листі писав. Любити – це також Богом дане. Яка б не була  любов, вона мусить бути оперта на чесність, на  правдивість і на порядність. Але я не хочу любити. Я  мав велику любов і я її пережив. Любов – це стрес, це вир, це страшна, неможлива мука. Коли час мене вилікував від кохання, я сказав собі: «Все. Ніякої вже любові. Є тільки одне мистецтво». Мені тоді було 28-29 років. Я впевнений, що людина може любити один тільки раз.

       – Що для вас у житті взагалі нецікаве?

– Я ніколи не цікавлюся, хто як живе, маю на увазі побутову інформацію – з ким, як. Мені того не треба, то є «банал». Я мушу деколи піти на якісь події – трохи посидів і пішов. Мене не цікавлять звичайні розмови.

       – Чи маєте ви ворогів?

– Маю і ворогів. Це нероби, яким руки виростають з одного місця. Я нікому не раджу, як треба працювати, й не критикую нікого, кожний працює, наскільки йому Бог дав,  і страждаю від того, коли хтось сам нічого не вміє, а тільки дошкуляє тому, хто вміє і робить.

      – Ви можете бути заможною людиною, продаючи свої роботи, але ви цього не робите і  живете надзвичайно скромно. Чому?

– Знаєте, колись одна пані на Всесоюзній (була така) художній раді, розглядаючи мої ескізи, сказала: «С вашими способностями вы будете деньги грести лопатой». У скрутну хвилину я не раз згадував ті слова. Я ніколи не мав грошей, хоча працюю тяжко. А який художник має гроші? Мистець має гроші? Але я маю музей. І хочу встигнути створити три музеї. Один є в Трускавці, один буде у Львові і один – в Коломиї. Я будь-якої хвилини можу продати твір і матиму великі гроші – мені їх пропонують, але я колись вирішив не розсівати своїх робіт. Хай вони зберігаються якщо не в одному, то принаймні  не в багатьох місцях.

     – Вам, мабуть, надзвичайно подобається червоний колір?

– Помітно, чи не так? Але не червоний, а колір крові. Проте вигляду крові, запаху крові я не зношу. Насильство будь-яке абсолютно бридке мені. Я навіть квітів не зриваю. Маю щось 75 кущів троянд, але зрізати їх – то каторга для мене.

До речі, про кольори. Я сам фарбую пряжу, тому що ніхто  не зміг це зробити краще, ніж автор.  Адже кольорів безліч. Немає чорного кольору, нема білого.  Є білі холодні з фіолетово-синім нальотом, а є тепло-білі з жовтим відтінком. Є чорний – вороняче крило», а є чорний а гнилизною… У підборі кольорів навіть собі самому важко догодити.

     – Як ви даєте собі раду з побутом? Дівчата-музейниці  кажуть, що далеко  не в кожної господині  такий порядок у хаті, як у вас, а ваші борщ і пляцки –  це просто своєрідні твори мистецтва.

– Побут дійсно багато часу забирає. Треба витягнути з криниці воду, треба кицям і псові дати їсти. Позамітати, щось  приготувати. Деколи нагодую всіх, а потім думаю – а собі що? А нічого, досить кави, бо шкода часу. Але якщо й вже беруся пекти або варити, то в мене це дійсно добре виходить.

Люблю просту їжу, але таку, щоб її приготували небайдужі руки. Борщ, наприклад, готую так, щоб навіть гама кольорів і пахощів була досконалою.

Я людина настроєва. І тому змінюю навіть інтер’єр в хаті відповідно до настрою, сезону, свят. На Різдво в мене хата різдвяна (ялинку, до речі, ніколи на ставлю, в нас «дідух» є, прикрашаю кімнату пташками, що їх зроблено з видуванок ланцюгами з кольорового паперу….), на Великдень в мене хата великодня, і сервети великодні, і гобелени…

        – Розкажіть, будь ласка, про те, як ваш музей відвідав Президент України Леонід  Кучма.

– Пан Президент був тут під час відпочинку у Трускавці. Затримався у мене, як я зрозумів, бо мені його супроводжуючі кілька разів на годинник показували. А він їм сказав: «Буду тут стільки, скільки треба». З ним дуже легко і приємно було  спілкуватися. А коли я його провів, ми попрощалися, та до нього зразу приступили люди, які під музеєм стояли. Питають Президента: «Коли будемо краще жити?» А він відповідає: «Коли будемо працювати так,  як  Білас».

Приємно мені, що Президент так швидко зрозумів сенс мого життя, що він з повагою поставився до людини, яка знає ціну праці. Тим більше, що яь все життя працюю в одному напрямку, в українському характері, за що мені не раз важко доводилося. Але я цьому своєму напрямку ніколи на зраджував, і так буде до кінця  моїх днів.