Пам’ятаю часи, коли люди, крім Бога, праці і порядності, іншого не знали.

Михайло Білас. 

Пам’ятаю часи, коли люди, крім Бога, праці і порядності, іншого не знали.

Часопис «Жива вода” № 3, с.12-13

Надворі зима. Хоча вже березень — перший місяць весняної пори року. І хоч світить весняне сонечко, але не може розтопити великі сніги, що залягли на дахах, в садах і полях. Мороз. На дорогах і скрізь сніг, і все себе питаємо: чи розтане він до вербної неділі і Великодніх свят, які з кожним днем наближаються до нас? Але у всьому Божа воля! Тож будемо чекати Його вирішення.

А поки-що — Великий піст, правда, він вже не такий за змістом  і духовністю, як був колись, багато років тому, коли я був дитиною і проживав у селі Медвежа Дрогобицького району, де мій батько працював лісничим.

І зараз я згадую ті дитячі літа, яких не можна викинути з пам’яті — і, може, нетреба, бо це — єдиний скарб, який я зберіг по сьогодні.

Великий піст з його пісними, але якими вишуканими смачними стравами. Навіть зараз не віриться, що жінки газдині були такими винахідницями в приготуванні пісних страв. Постили всі, ніхто не вживав горілку— врешті тоді не випивали так, як зараз. Багато мужчин на час посту не палили файку. Дзвони не дзвонили, а в церкві замість дзвіночків калатали дерев’яними калаталками, «тріскотали».

 

Але найголовніше у Великому пості— це поклони і страсти. Мушу признатися, що мої батьки вирішили бачити мене священником, і я це знав. І хоч був малим— вірив, що таки ним буду. Часто бував у церкві на різних відправах. Молився я змалку, навколішках зранку і ввечері. І обов’язково вголос. А мама поправляла, якщо вимовив не так слово або щось пропускав в молитві.

Страсти. Такі сумні і для такого дитячого віку були незрозумілі, і коли співали «Страждальна мати під хрестом стояла… – ой, Сину мій, Сину, за яку провину переносиши нині в тяженьку годину?..», мені чомусь так робився жаль, мені так шкода було Матері і того Сина, що розп’ятий за щось на хресті. А Коли співалося: «Я тебе купала гіркими сльозами», я наївний думав: «Боже, скільки треба ж тих сліз, щоб викупати дитину?»

Всі такі безгрішні, бо у Великий піст перед Великими святами всі селяни сповідалися, причащалися. перепрошувалися, якщо хтось когось образив чи сказав паскудне слово, і віддавали позичене.

Але кульмінаційною точкою постового обряду є обхід у Велику п’ятницю з Плащаницею довкола церкви з калатанням на калаталках і покладенням її до Божого Гробу. Біля Гробу стояла варта парубків у нарядних українських козацьких строях, а віруючі повзли на колінах з вхідних дверей церкви, били поклони і цілували Плащаницю. Свічки палали. А в церкві було тихо-тихо, лише в лавках дяки читали Псалтир цілу ніч, цілу добу, аж до Воскресіння Христового.

Христос Воскрес! Христос Воскрес!

Радість з неба ся являє,

Паска красна днесь вітає.

Радуйтеся щиро нині,

Бог дав щастя всій родині,

Бог дав радість нам з небес!

Христос Воскрес! Христос Воскрес!

Всі співають, співають… І голос дзвонів, розколисаних парубками… І якось на душі так легко і радісно, урочисто, переповнено звуками і співами «Христос Воскрес». Бо ж то Великдень!

Багатолюдно… Газди, газдині, дітвора, парубки, дівчата з кошиками, бо до церкви на освячення несли все, що було смачне і приготовлене до свят. Неслося всією родиною в кошиках, веретах, хустках.:.А очі мимоволі заливаються сльозами від зворушення і радості, стискає горло, гальмує подих — бо ж то Великдень.

Довкола весна. Розпустилися дерева, зацвіли вишні, черешні, зелена-зелена молоденька трава, на ній — жовті пухнасті кульбаби. Пташки співають, щебечуть, звивають гнізда, зносять яєчка. Бузьки у своїх великих гніздах клекочуть, ластівки снують, як човники, щебечуть:

Полишила стрішки, оборіжки,

не застала ніц…ніц, ніц, —

так навчала мене мама в дитинстві.

І у тій чудовій, казковій сценарії відбувалася ця урочистість: богослуження, обходи довкола церкви і освячення пасок. Чудово! Неповторно! І де ще є таке подібне чудо у якого народу в цивілізованих країнах? Запевняю, — нема.

Все це я побачив, пережив, зберіг, як дорогоцінний спомин моїх безжурних дитячих літ. Все закарбувалося в пам’яті, запам’яталося назавжди.

Вдосвіта на маленькому візочку на два дишлики запряжений наш коник Куба віз нас на великодну відправу. Веземо великий плетений кошик, в якому мама ще звечора повкладала паску, яйця темно теракотового кольору, зварені в цибулянці, і почищені- лущені, велику плесканку сиру, на ній гусочка масла з витисненими візерунками дерев’яною ложкою, в сільничці сіль, шматок житнього разового хліба, хрін з зеленою гичкою, що своєю гривою прикрашав з двох сторін кошик. А накритий був доріжкою, обшитою коронкою,

Село вже не спало. По дорозі зустрічали святково одягнених людей, які цілими сім’ями йшли до церкви, несучи в кошиках, на плечах, під пахами все це добро і гордість кождої газдині: паски. пасочки великі і маленькі, яйця, сир. масло — все неслося на освячення. Дома залишалися лише старі — хворі люди. немічні і ті, які мусіли обійти і нагодувати худобину, птицю, видоїти корів і все це до повернення зі свяченим з церкви. |

Всі такі святкові, в злагоді, мирі і вірі, як загіпнотизовані звуками дзвонів, співами хору і запахом кадил, стоять в одному довжелезному ряді довкола церкви, а перед ними, на зеленій траві на розстелених веретах розкладені паски, яйця, сир і все добро… Співає хор, старі газди несуть великі воскові свічі і Євангеліє, дівчата несуть хоругви, дівчатка несли образи, а священник в золотистому фелоні кропить свяченою водою і вітає присутніх словами – «Христос Воскрес!», а люди відповідають – «Воістину Воскрес!». А парубки, хлопці стріляють з муфок, ключів і моздірів, набитих сіркою. Стріляють!! І все це змішалося під церквою: співи, стрілянина, голос дзвонів, що мало зворушити навіть камінне серце.

Тож потім, як виріс, я зрозумів синтез тих емоцій. тої краси. яка переповнила вразливе серце моїх дитячих літ.

Хіба можна говорити про Великодні свята, не згадавши наші галицькі писанки. Правду кажучи. вони не були такі декоративні, вишукано неповторної краси як гуцульські: про це можна говорити сьогодні, але тоді для мене- дитини, яка росла в лісі за селом, а ним було любе моєму серцю і незабутиє село

Медвежа, власне ті писанки були чудовим витвором дівочих рук. Я годинами роздивлявся нескладні й нехитрі візерунки, нанесені головкою шпильки, вмочуваної в розтоплений віск, на темно-фіолетовому тлі – білі сонечка – символи світла і тепла, гілки верби…

І у всьому, символіка. У спеченій пасці, на якій великі з тіста хрести закручені на кінцях, і в яйцях символ начала роду, і свячена верба, «шутка»”.

На Вербину неділю. повернувши з церкви, посвяченою вербою вдаряли по плечу зі словами:

Не я б’ю, а верба б’є,

Бо за тиждень Великдень!

Як не згадати той багато накритий Великодній стіл з накрохмаленим білим обрусом, з паскою посередині столу, де стояла засвічена свічка, поряд сир, масло, яйця нарізані шматочками й посипані свяченою сіллю і стружками хріну, м’ясні вироби, творіння рук мого тата, бурячки з хріном, хрін з яйцями і сметаною.

Але перед тим, як сідалося всією родиною до Великодного снідання, нарізувалося скибки житнього хліба, посипалося свяченою сіллю і роздавалося худобині. Нарізану паску намазувалося свяченим маслом і відносилося нашим псам. Батько, голова сім’ї, підходив після молитви до кожного осібно, починаючи від мами, частував свяченим яйцем, складав побажання, цілував й вітав, а ми цілували його в руку.

Щойно пополудні після снідання, трохи відпочивши, всі спішили до церкви: старі – на Вечірню, молодь – на Гаївки.

Довкола церкви був цвинтар. Тож йшлося до «своїх» – давно або недавно похованих. Світилося свічки, милолся під могильними хрестами. Молодь під церквою розпочинала гаївки-хороводи. Співали, бавилися. взявшись за руки:

 Дусь тут була подоляночка,

десь тут була молодесенька.

Тут вона стояла, 

Личко не вмивала,

бо води не мала.

Я не бавився гаївок, б обув ще замалий. Хлопці стріляли з муфок, а парубки дзвонили. дзвонили, дзвонили… Бо то Великдень! ”

І всі такі привітні, милі, спокійні. Може.тепер важко уявити Великодні свята на селі. коли все село святкувало – і в кожній хаті були свята. Коли село дихало одним подихом, вірою, добротою, і все це тоді, коли ми жили при чужих владах. А що нам зараз стоїть на перешкоді мати свою незалежну державу, бути такими, як тоді, коли було моє босоноге дитинство, про яке з таким захопленням згадую і пишу.

Різні були Великодні свята і по-різному їх святкувалося. якщо взагалі святкувалося за моє свідоме недовге життя. Погано було за часів німецької окупації. Ще гірше було при радянській «більшовицькій» владі, яка забороняла будь-які з релігійні святкування. Більшовицькі посіпаки топтали ногами кошики зі свяченим, нищили-ламали свічки, а Великдень робили робочим днем, видумували суботники… Особливо заборонялося дітям брати участь у святкуванні — тоді придумувалися різні лекції, екскурсії і походи в кінотеатри. На вулицях та біля церкви чергували міліція та вчителі. І все ж таки батьки ділилися вдосвіта з дітьми свяченим яйцем.

Не хотілося б про це писати і згадувати, але забути про це неможливо.

Можна було б відродити ті традиції, обряди, але чи вдасться відродити духовність тих часів, тих людей, які крім Бога, праці, чесності  і порядності, іншого не знали.

Коли виріс і мешкав в великих містах. то завжди старався приїхати додому до своїх дорогих добрих батьків, поділится з ними свяченим яйцем, а також для того, щоб моя мама не плакала за святковим столом, згадуючи мене, бо ж то родинне свято.

Христос Воскрес! А вони відповідали: «Воістину Воскрес!», бо вже чекали мене. Я. побачивши їх під хатою, таких зичливих і добрих, обнімав і цілував їхні руки. Я ставав знову маленькою маминою приліпочкою і пестунчиком. Мама показувала мені свячені паски, солодке, хвалилася. І я знав, що це робилося для мене. Я це знав, відчував і такий був їм вдячний. Мені стискалося від зворушення і болю серце від думки: як перенесу той біль. коли їх втрачу… Втратив назавжди. Але час гоїть рани.

Я пам’ятаю моє перше враження від звуків дзвонів, які своїм звучанням заворожували мою дитячу свідомість, загіпнотизували цю дитячу вразливу душу, бо звуки дзвону мають таку ж магічну силу, як і полум’я свічок, від яких чомусь поважнієш, замовкаєш, десь зникаєш, розчиняєшся в просторі, в тобі все завмирає, а на очах з’являються сльози.

Про це можу сказати зараз, проживши складне життя. І тепер, почувши голос дзвону, хрещуся. А коли засвічую свічку – хочу помолитися Тай чи знає хтось, що сьогодні і завжди, так як і моя мати, розпочинаючи нарізувати нерозпочатий хліб, роблю ножем на споді хліба хрести, бо хліб — це життєдайний дар Божий.

Приємні спогади дитинства і не тільки. Пишучи ці рядки, бачу усе минуле, як наяву: моє дитинство, моє добре село Медвежу, моїх батьків. Великодні святкування, обливаний вівторок. голос дзвонів, бачу привітливих, чуйних людей, яких вже давно нема в живих, чую ті чудові великодні співи:

Христос Воскрес! Христос Воскрес!

Радуйтеся, божі люди,

Хай між вами гнів не буде,

Хай цвіте любов все Божа,

Чиста, мила, як квит-рожа,

Бо любов пришла з небес:

Христос Воскрес! Христос Воскрес!