За підтримки Українського культурного фонду, реалізується проєкт “Віртуальний музей Михайла Біласа”.
Цими осінніми днями, коли тепла і яскравості в сонця дедалі менше, а вдома поки що майже так само холодно, як і на вулиці, я подумки повертаюся в літо, в ті його десять днів, котрі провела з дітьми у Трускавці, в будинку знаного українського майстра гобеленів Михайла Біласа (1924–2016), чиє ім’я відоме в Україні та за її межами і записане в понад 100 виданнях та публікаціях різними мовами світу.
Нинішнього року я не запланувала відпустку заздалегідь. Вона наближалася, і я не знала, де хоча б тижнів два відпочити з дітьми від розжареного спекою київського асфальту. “Слухай, а може, поїдеш у Трускавець до моєї сестри?” — запропонувала мені подруга. “Чом би й ні…” — подумала я. І ми поїхали в Трускавець.
Сестра подруги, Христина, виявилася дружиною внука брата Михайла Біласа — теж Михайла Біласа. Крім того — співробітницею першого прижиттєвого музею митця, ще в 1992 році відкритого в одному з найгарніших будинків Трускавця — на старовинній віллі “Гопляна”, збудованій наприкінці ХІХ ст. Жили ми в родинному будинку Біласів, в тій його частині, де до самої смерті (25 січня 2016 року) жив художник.
Насправді до цієї поїздки про майстра декоративного мистецтва я не знала нічого. У Трускавці доти бувала двічі, але в далекому дитинстві. Та місце було таким творчо намоленим, що за пару днів нам нестерпно захотілося помалювати, і ми побігли в магазин по альбом та кольорові олівці. Сонячна веранда-кухня, де ми снідали-обідали-вечеряли, а потім і малювали, була задумана й намальована Михайлом Біласом. Ще три роки тому саме тут він малював свої квіткові пастелі за змайстрованим племінником мольбертом. Лавка була накрита витканим ним килимком. Стіни прикрашали його перші гобелени. За зачиненими дверми однієї з кімнат, куди одного разу нам вдалося ненадовго зазирнути, зберігалися альбоми з його фото, малюнками, запаси ниток та інших творчих матеріалів. А надворі в горщиках росли посаджені митцем невідомі квіти його улюбленого бузкового кольору.
Звісно, нам захотілося дізнатися більше про людину, яка тут жила. Ми пішли в музей і відкрили для себе Михайла Біласа.
“Михайло Білас є великим трансформатором народної мистецької енергії в нові форми, нові художні предмети… М.Білас — музикант барв; так ніхто не відчуває гармонію кольорів, як він, так ніхто не вміє мислити красою одягу, красою інтер’єру, як він! …Його самобутність індивідуальна, поєднана з віковими традиціями. М.Білас — гордість сучасної української культури”, — писав про нього український поет Дмитро Павличко.
Верети, волохаті ліжники, килими, гобелени, дивовижні аплікації, декоративні квіти, пастелі, вишивані сервети, доріжки, подушки вражають досконалістю володіння кольором та знанням українських традицій. Коли я виклала кілька фото робіт Біласа на сторінці Фейсбуку, одна з моїх колег відгукнулася: “Студенткою грілася від його гобеленів, як від сонця”. Від його робіт і справді йде тепло. Неперевершеними витворами рук митця зачаровувались і пересічні глядачі, і президенти. “Скільки треба мати сонця в душі, тепла в серці і мудрості в руках, щоб виткати таке диво, таку радість, неповторність”, — писав поет Іван Драч.
“Художник Михайло Якимович Білас народився 1 серпня 1924 року в селі Креховичі Рожнятівського району Івано-Франківської області. У 1959-му закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (нині Львівська академія мистецтв). У 1959—1973 роках — старший і головний художник-модельєр будинків моделей у Львові, Харкові, Києві. Член Спілки художників України (1967), народний художник України (1995). Михайло Білас — автор експозиції давнього періоду Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, побудованої у 1970–1972 роках. Митець постійно проживав і творив у місті Трускавець, де у 1992 році відкрито музей його творів”, — йдеться в Енциклопедії українських митців.
Однак мало хто знає, що 26 років тому, 1993-го, у Франції було організовано проєкт “Ліс тисячі поетів і митців”. На околиці міста Весдена — це центр Франції, — на території площею 3,14 га лісничі Франції посадили 1200 іменних дубів від 400 держав (по три від кожної). Є в цьому лісі і три українських дерева: на честь України, Тараса Шевченка та народного художника Михайла Біласа.
“Я не мистецтвознавець, — каже Михайло Білас (онук старшого брата митця). — Тож спогади про нього в мене більш особистісні.
Хата в нас — родинна. Дісталася моєму дідові та Михайлу Біласу від їхнього батька, мого прадіда.
Я — вже шосте покоління Біласів, що працює в лісі. За часів СРСР мої дід і батько працювали в різних місцях Західної України. У 1954 році дідусь потрапив у місто Рудки. Коли зібрався на пенсію, мій батько саме закінчив львівський лісотехнічний інститут. Тож дідусь, фактично, передав лісництво сину, а сам переїхав до Трускавця. В 1991 році туди перевели й мого батька. І дідусь віддав йому свою частину хати. В другій жив Михайло Білас. Він уже був немолодим. І я час від часу заходив до нього — чимось допомогти або щось купити.
У династії лісничих завжди були собаки такси. Були вони й у стрика (батьків брат), так я називав Михайла Біласа, хоча стриком він для мене не був. Усі пси його мали кличку Ас. Власної сім’ї стрик не мав, і собака (та й будь-яка тварина) для нього завжди була за дитину. Дітей він, до речі, теж любив. І загодовував їх цукерками, за що ми з дружиною на його навіть часом сварилися. На старості літ узимку до його будинку постійно прилітали птахи. Я купував для стрика кілька пачок пшона, і він завжди годував їх.
Михайло Білас дуже любив дивитися польські серіали. При нагоді він встановив хорошу антену, і коли всідався перед телевізором, то відключався від усього світу.
Пам’ятаю, одного разу я зайшов до стрика й побачив таку картину: він сидить у кріслі, дивиться польський серіал. А за два метри від нього Ас гризе його красиву шкіряну адресну книжку. Я підбіг, ударив пса, той заскавучав. Я почав збирати з підлоги книжку, а Михайло Білас загримав на мене: “Нащо вдарив мого пса?” — “Так він же книжку вашу гризе”, — відказую. Стрик, якому тоді вже було за 80, помовчав, дивлячись у телевізор, а тоді й каже: “Най би гриз. І так вже всі повмирали”.
Характер у стрика був… як у лева. Нелегкий. Взагалі, я колись читав, що люди з творчими здібностями завжди мають важкий характер. Усе, що стрикові не подобалося, він висловлював прямо в очі, швидко й різко. Часом після того людина почувалася ніяково й не знала, що робити: сидіти з ним далі чи піти. Але згодом він підходив і говорив так, наче нічого й не сталося.
Однак людиною Михайло Білас був доброю — міг останнє з хати віддати. Справді, так і робив. Гроші для нього нічого не важили. У 1990-х, коли була велика скрута для всіх, коли тут не було нічого — ні олівця, ні гумки, стрикові дуже допомагала канадська діаспора. Вже не пам’ятаю, чому (здається, він давав їм на виставку свої роботи), але вони надсилали йому всі матеріали, а попри те — ще й крупу та інші продукти. Михайло Білас міг роздати все те за раз. Жадібним не був ніколи. До того ж мав якусь чуйку. Щоразу, коли в нас були справді скрутні часи, він з’являвся на порозі, іноді зі своїми останніми грішми, й казав: “Беріть. Бо мені щось здається, що вам зараз треба”.
Поговорити Михайло Білас, кажуть, любив. Пам’ять у нього була дивовижна. Розповідав, що пам’ятає все від своїх двох років. Навіть дрібниці, яких не пам’ятав старший брат. Малювати Білас, за його словами, любив із дитинства. Як і читати. Тож батьки думали, що він стане священником. Мама його завжди підтримувала. Материнська тема в роботах Біласа простежується дуже чітко. А ось тато синову творчість сприймав не дуже.
Коли Михайло Білас навчався в гімназії у Дрогобичі, вчителем малювання там працював польський письменник і художник єврейського походження Бруно Шульц, чиї фрески було знайдено у 2001 році. Можливо, любов до малювання викристалізувалася в майбутнього митця саме тоді.
Вже після гімназії Михайло Білас вчився в хореографічній студії. Навчився добре танцювати. Мав чудовий голос і закінчив клас вокалу. Після того одразу пішов на другий курс художнього училища І.Труша у Львові. “Наскільки пригадую з його розповідей, — каже Михайло, — провчившись рік, він не склав іспиту з малювання і перейшов на ткацтво, де було небагато студентів. Але паралельно займався й малюванням. Кольори він добирав дивовижно.
Пам’ятаю, якось стрик прийшов до мене на чай, а по телевізору йшла передача “Модный приговор” В’ячеслава Зайцева. “А я його знаю”, — каже мені. І розповів, що, навчаючись в інституті, мав практику в Іваново одночасно із Зайцевим. Там вони й познайомилися. Слухати історії стрика завжди було цікаво”.
“Після закінчення інституту, — розповідає Христина Білас, — із 1959-го по 1973 рік Михайло Білас працював старшим і головним художником-модельєром будинків моделей у Львові, Харкові, Києві.
Обожнював театр, мав багато друзів і любив приймати гостей. Добре готував, особливо пляцки.
Стрик розповідав, що часом, коли грошей не вистачало, він плів светр або безрукавку і здавав у комісійний магазин. Так заробляв. А ось робіт своїх, наскільки я знаю, Михайло Білас майже ніколи не продавав. Міг подарувати, якщо в нього був такий настрій. Продав колекцію гобеленів у Коломию. У Львові, Києві, Каневі свої роботи подарував. Мав багато виставок у музеях. Часто там свої роботи й залишав.
Роботи його завжди були в одному екземплярі. Повторювалися дуже рідко. Стрик був надзвичайно прискіпливим. Міг спороти всю, вже майже завершену роботу, бо йому не сподобалась якась нитка. Все мало бути ідеально — так, як він намалював це собі в голові”.
Пишноту зробленого цим українським художником з тріумфом побачив світ у 1960 році на міжнародній виставці в Делі. Через рік виставки пройшли у Польщі, Болгарії, Канаді, Франції, Німеччині, Румунії. Лише вдома (в СРСР, у місті Львові) виставка Михайла Біласа відбулася аж через сім років по цьому.
Від 1967 року митець — член Львівської Спілки художників України. Автор експозиції давнього періоду Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття (м.Коломия), побудованої у 1970–1972 роках, де зберігаються 32 роботи Михайла Біласа. Років 10 він постійно їздив на Гуцульщину, до родини Шкрібляків, митців-токарів і різьбарів по дереву. Жив у них, учився, а потім відтворював традиції у своїх роботах, наприклад у “Гуцульському весіллі”.
В останні роки свого життя Михайло Білас малював пастеллю. Ткати йому було вже важко, — від старості боліли руки й ноги.
Чимало творчого доробку Михайла Біласа просто пропало. Він зберігав усе в хаті. Щось попсувалося, щось поїла міль, а щось погризли улюблені пси або й миші. Але неоціненний скарб, який зберігся, — гобелени, килими, верети, аплікації, вишивки, декоративні квіти, пастелі, ляльки, що зберігається в державних та приватних музеях по всьому світу і в трускавецькому музеї, — потверджує незнищенність високої української культури та мистецтва. Білас живе у своїх роботах.
“По собі стрик залишив багато ідей та ескізів, які, на жаль, уже ніколи не втіляться в матеріалі”, — каже Христина Білас.
Нині, за підтримки Українського культурного фонду, реалізується проєкт “Віртуальний музей Михайла Біласа”. Його мета — створення онлайн-ресурсу з понад 250 оцифрованими фото гобеленів, килимів, серверів живопису, графіки, оригінали яких зберігаються в колекціях різних музеїв Києва, Львова, Трускавця, Дрогобича, Коломиї, Канева та у приватних колекціях в Україні. Оцифрування колекцій проходить у поєднанні з моніторингом стану текстильних творів і наданням консультацій та рекомендацій досвідченого експерта щодо їх збереження/реставрації.